Замок родини Ведлів-Тучинських у Тучні

Замок є однією з найпривабливіших історичних пам’яток у гміні Тучно, а навіть у Валецькому повіті. Він був зведений на місці колишнього поморського граду — розташування цього місця сприяло оборонним діям. У 1338 році Людвік і Лампрехт фон Ведель розпочали тут будівництво кам’яного замку. На той час це була готична споруда з цегли та каменю, побудована за трапецієподібним планом розмірами 28 × 35 × 36 × 39 м. Внутрішній двір з трьох боків оточувала товста цегляна стіна висотою до 7 м. У північній частині стін розташовувалися в’їзні ворота.

Замок був одним із найважливіших стратегічних пунктів на кордоні Бранденбургу та Валецької землі. Сам імператор Карл IV у 1375 році визнав його одним із 12 найміцніших замків на схід від Одри.

У 1365 році родина Ведлів склала ленальну присягу королю Польщі й відтоді залишалася йому вірною, служачи йому також зброєю та замком. Для посилення оборонних функцій близько 1400 року замок було оточено з трьох боків ровом шириною 25 м. У XV столітті під час боїв із натиском тевтонських лицарів замок кілька разів піддавався облозі.  До 13 вересня 1409 року його вдавалося обороняти, але зрештою Ведели були змушені здатися. Протягом двох років у замку панували тевтонські лицарі; вони утримували його до 1411 року, знову захопили його в 1436 році та в 1458 році, коли замок було спалено. Тучно повернулося до складу Польщі після підписання Другого Торуньського миру в 1466 році. У 1542 році Станіслав I Ведель-Тучинський вирішив, що на місці головної житлової будівлі буде зведено нову споруду. Будівельні роботи тривали до 1581 року. У 1608–1631 роках за часів каштеляна Познані Кшиштофа II Веделя-Тучинського було зведено два нових крила: південне та західне. Первісна оборонна споруда почала набувати рис палацу в стилі бароко.  Після смерті останніх представників роду Ведель-Тучинських — Анджея II та Маріанни — після 1739 року замок кілька разів змінював власників: Міцельських, Німоєвських, Понінських, Мощеньських. У цей час стан замку значно погіршився. У 1846 році на старих фундаментах було зведено нове західне крило та північно-західну вежу, а решту двох крил відреставрували. У 1903 році замок частково відремонтували, щоб використовувати його як лікарню «Карітас».

У 1934–1937 роках на південному схилі замкового пагорба було зведено залізобетонні бойові укриття, і замок увійшов до складу укріплень Поморського валу.

Внаслідок військових дій та підриву укриттів у 1945 році замок був частково зруйнований. Пожежа, що спалахнула у 1947 році, довершила руйнування. У 1957 році розпочато розчищення від уламків та консервацію замку, а в 1959–1962 роках проведено археологічні дослідження з метою підготовки до відбудови. Дослідження дозволили виявити фрагменти первісного готичного замку. У 1966–1976 роках тривала відбудова та реконструкція замку. Було вирішено повернути йому ренесансно-бароковий вигляд початку XVIII століття. Було усунуто багато пізніших переробок та прибудов. З 1976 року в замку розміщувався Будинок творчої праці Асоціації польських архітекторів із конференц-центром, готелем та рестораном. Наразі замок також використовується як готель і конференц-центр.

Найстарішою частиною замку, що датується приблизно 1338 роком, є східне крило. З того періоду до наших днів збереглися фрагмент стіни в готичному стилі та підвали зі склепінчастими стелями, зведені з готичної цегли, які відкриті для відвідувачів. На фундаментах і підвалах цієї найстарішої частини було зведено пізньоренесансну двоповерхову споруду з круглими вежами в кутах зі східного боку. Фасади прикрашені віконними обрамленнями з пісковика та сграфіто. У 1846 році цю декорацію було знищено, а в 1966–1976 роках її відтворили на основі збережених фрагментів. Західне крило, що датувалося кінцем XV століття, було знесено в 1608–1631 роках і замінено новою будівлею в стилі бароко. У його північно-західному куті було зведено круглу вежу. У 1846 році це крило знову було знесено, а на його фундаменті з’явилася будівля, прикрашена ступінчастим фронтоном, а вежа отримала додатковий поверх. Під час реконструкції замку західне крило повернулося до вигляду XVII століття.

Як і личить такій старовинній споруді, за легендою, у замку в Тучні мешкають привиди. Кажуть, що тут іноді можна побачити білу даму, іноді — зброєносця в мисливському вбранні, а іноді — обох коханців.

Їхня драма, як кажуть, розігралася у XVI столітті (хоча в деяких романах стверджується, що це сталося на сто років раніше). Один із Ведлів — Тучинських — одружився з красивою й багатою дівчиною з видатного великопольського роду. Однак шлюб виявився не надто вдалим: суперечки та сварки призвели до того, що незабаром кожен із подружжя жив своїм життям, не звертаючи уваги на іншого. Пані Тучинська була найщасливішою тоді, коли чоловік виїжджав надовго; тоді вона набиралася життєвої енергії, гарного настрою, світ одразу здавався їй більш привітним, а люди — симпатичнішими. Саме під час тривалої поїздки каштеляна Тучинського до Кракова вона вирішила навчитися полюванню з соколом. Молодий зброєносець, який доглядав за соколом, дивився на неї, наче на картину. Через кілька днів виявилося, наскільки цікавими є їхні спільні розмови, наскільки приємні миті, проведені разом. Роман каштелянки та сокольника розвивався на повну силу, тим більше, що Тучинський після повернення до замку займався полюванням, галопував верхи по околицях, відвідував сусідів, ані на мить не приділяючи уваги дружині. Тож молодий сокольничий супроводжував пані, коли вона вирушала на полювання, коли йшла на прогулянку, а коли вона пряла на прядці, розважав її розмовою.

Одного дня, коли майже весь двір виїхав на полювання, каштелянка теж вирішила трохи постріляти з арбалета. За мішень вона обрала крижнів, які, однак, швидко сховалися в чагарниках. Попри це пані стріляла, вважаючи за розвагу влучати в ціль крізь завісу з гілок. Раптом пролунав крик болю — це був паж, який, прагнучи вигнати крижнів, щоб полегшити пані полювання, став на лінії пострілу. Тучинська кинулася на допомогу, проте не змогла врятувати коханого. Перш ніж він випустив дух, він ще встиг прошепотіти: «О пані, моя любов не помре разом зі мною…»

Відчай жінки, яка застрелила свого коханого, був безмежним. Плачучи, вона зачинилася в замковій вежі й більше звідти не вийшла. Через кілька днів слуги знайшли її мертвою. Чи померла вона від розпачу, чи випила отруту, щоб бути разом із коханим, цього ніхто не знає. Її поховали в гробниці Тучинських.

А в замку відтоді почали відбуватися дивні речі: то чули стукіт прялки, що долинав із кімнати, в якій пані найчастіше перебувала, то хтось бачив одягнену в біле жіночу постать, що прогулювалася по двору, то в вікнах вежі миготіли вогні. Також бачили зброєносця з соколом, який чекав на свою пані. Іноді, під час повного місяця, можна помітити обидві постаті разом: вони тримаються за руки й зачаровано дивляться одне на одного. Кажуть, востаннє цю пару бачили лише кілька років тому...