Підвісний міст «Клосовський»

Протягом багатьох років існував міст, що з’єднував Валецьку Буковину з лісовою місцевістю, розташованою на іншому березі Радунського озера. За назвою цього лісу міст називали Клосовським. До того, як цей міст з’явився, щоб дістатися на інший бік, доводилося обходити озеро Радунь навколо або користуватися послугами перевізника, який мав човен. Траплялося, що цей перевізник не завжди чув заклики, коли перебував на протилежному березі… Взимку 1890/91 років після тривалих підготовчих робіт у найвужчому місці озера було збудовано міст. Мешканці та туристи могли зручно прогулюватися Буковиною та Клосовським лісом. Однак під час будівництва мосту не передбачили, що він стане перешкодою для суден — це була дерев’яна конструкція, підвішена не надто високо. У 1910 році мешканець Валча, який переїхав до Берліна, подарував місту два пароплави. Кораблики мали досить високі димарі, тому довелося підняти міст у його центральній частині, що додало йому мальовничості. Саме такий міст був улюбленим мотивом на довоєнних листівках, а також місцем романтичних зустрічей. Існує навіть легенда про цей місток і нещасливе кохання:

Отож понад 100 років тому, одного прекрасного весняного дня на цьому містку стояла Юлія — юна мешканка Валча, прикриваючись від сонячних променів мереживною парасолькою. Поруч із нею стояло ще кілька членів її родини — батько, мати, молодший брат. У цей момент на озері з’явився човен із юнаком, який завзято греб. Він поглянув на групу людей, що стояли на мосту, і поплив далі. Юлія ж, поглянувши на весляра, одразу закохалася в нього своїм першим, юнацьким коханням. Відтоді вона часто забирала родину на прогулянки до Радунського озера, іноді вислизала сама, сподіваючись знову побачити об’єкт своїх мрій. Дійсно, кілька разів їй це вдавалося, і ці зустрічі розпалювали її почуття. Вона мріяла про мить, коли вони нарешті познайомляться особисто, уявляла собі подальші зустрічі, освідчення, а зрештою — весілля.

Через деякий час вони обмінялися кількома ввічливими словами. Хоча юнак, здавалося, цікавився Джулією, їхні стосунки так і не розвинулися так, як мріяла дівчина. Спортсмен не мав наміру грати роль Ромео. Його звали Уве, і він охоче розмовляв із Юлією, жартував, навіть запросив її разом із братом на прогулянку на човні. Юлія чекала на щось більше. Одного дня Уве сказав, що їде на два місяці додому, до Берліна, але повернеться, щоб продовжити тренування. Це засмутило Джулію, але в її серці зажевріла надія — може, Уве хоче поговорити з родиною про них? Може, його батьки приймуть її, і, можливо, нарешті їхні стосунки розвиватимуться так, як у її мріях?

І Юлія почала мріяти дедалі сміливіше. Вона повірила в ці мрії настільки, що представила батькам свої мрії як реальність. Вона розповіла, що Уве поїхав поговорити з батьками про весілля. Вона була гарною партією, її батько був заможним купцем, тож майбутній зять міг розраховувати на гарний приданий. Родина почала планувати весілля. Юлія переглядала моделі весільних суконь, зрештою вирішили зробити покупку в Берліні, у найвідомішому й найдорожчому магазині. Коли Юлія розглядала сукні, поруч купувала весільне вбрання інша наречена — красива, струнка блондинка із зеленими очима. Ці очі закарбувалися в пам’яті Юлії, вони були схожі на воду в Радунському озері.

Повернення до Валча з весільною сукнею було радісним. Юлія раділа, як дитина, уявляючи себе в ролі нареченої, а згодом — щасливої дружини. Вона також запланувала весільну подорож — обрала романтичний медовий місяць у Венеції. Так минуло два місяці. Дівчина з нетерпінням чекала на коханого, будучи цілком впевненою в його освідченні. Щодня вона стояла на Клосовському мосту, вичікуючи знайомий човен. Нарешті вона побачила, як він пливе. Серце радісно забилося, але раптом вона з подивом протерла очі — у човні разом з Уве сиділа якась дівчина! Уве весело помахав Юлії рукою, а підпливши ближче, вигукнув: — Вітаємо пані Юлію! Хотів би представити свою дружину — ось вона — Гертруда фон Венцлау! І Юлія побачила прекрасну жінку із зеленими очима — такими зеленими, як вода в озері! Вона кивнула їй головою, але через стиснуте горло не змогла вимовити ані слова. Відвернулася й побігла додому. Проплакала три дні й три ночі, не розповідаючи родині, що сталося. А коли вона перестала плакати, дістала з шафи весільну сукню, одягла її й вийшла з дому. Наче у лунатичному сні, вона попрямувала до містечка. Хвилину стояла на ньому, дивлячись на воду, яка нагадувала їй очі Гертруди. «Цей колір — моя смерть...», — подумала Юлія й стрибнула у воду.

Кажуть, що протягом багатьох років на Клосовському містку бачили білу постать у весільній сукні. Тепер, коли на його місці стоїть підвісний міст, привид Юлії з’являється на березі озера, шукаючи старий дерев’яний місток, щоб звідти визирати, чи не пливе її коханий на човні...

Під час військових дій міст було зруйновано, а через деякий час польські солдати в рамках громадських робіт збудували новий дерев’яний міст, який у 1978 році замінили на сталевий підвісний міст. Підвісний міст на озері Радунському, який нині є однією з туристичних атракцій міста Валч.