Долина Кохання

Кажуть, що у 1850 році біля входу на територію пагорбів було розвішано банер із написом «Ласкаво просимо до долини, яку створила любов». Саме так Анна вітала свого чоловіка, Карла Філіпа Гумберта.

Анна Гумберт, окрім банера, встигла облаштувати всю територію парку. На його території проклали алеї, збудували містки над струмками, поставили альтанки, створили штучні ставки. У парку росло понад 7000 дерев (у тому числі черешні, платани, ялиці та ясени). Протягом десятків років рід Гумбертів дбав про парк, заснований Анною. У середині XIX століття сад став загальнодоступним, а до Другої світової війни парк був улюбленим місцем закоханих.

У 60-х роках XIX століття на одному зі схилів, неподалік від ставків, було засновано розплідник фазанів. У той самий період на скелі, що спускалася до річки, було створено оглядовий майданчик, оточений балюстрадою. У 80-х роках XIX століття в південній частині парку, на так званому «пагорбі руїн», було зведено руїни грецького храму, які також слугували оглядовим майданчиком. Споруда була дерев’яною і не збереглася до наших днів.

У другій половині XIX століття ландшафт парку дещо порушили сусідні шахти. У 1873 році син Анни та Карла Філіпа, Нері фон Гумберт, придбав одну з них і припинив її експлуатацію; також у цьому ж році через нерентабельність було закрито й інші. Території колишніх шахт не були облаштовані, їх залишили напризволяще, і з часом вони заросли. Лише колишній будинок шахтного майстра було перетворено на ресторан, який почав працювати у 80-х роках XIX століття. Заклад під назвою «Лісовий Кот» з’єднали з рештою саду алеями.

Наприкінці XIX століття опіку над парком почав брати на себе онук Анни та Карла, Рене фон Гумберт. У цей період «Долина кохання» набувала дедалі більшої популярності, сюди приїжджали туристи зі Щецина, Берліна та Шведта. Було запущено спеціальні водні маршрути, які стали додатковою атракцією для приїжджих.

Рене фон Гумберт на островах двох ставків встановив дві барокові скульптури, що зображували Аполлона та Венеру. Пам’ятники походили із замку у Шведті, а їх автором був Карл Філіпп Глюме, який був придворним художником прусського короля. У цей період також було збудовано так званий «диявольський міст», покращено водотік у джерелі Клотильди (назва походила від імені матері Рене) та висаджено нові фруктові дерева.

У 1907 році закрили фазанярню та знесли будівлі, що залишилися після неї. Під час Першої світової війни частина парку занепала. Роботи з упорядкування парку були пов’язані з 1927 роком, у якому виповнилося 100 років з часу отримання родом Гумбертів маєтку в Крайнику-Горному. Саме тоді започаткували традицію встановлення пам’ятних каменів. Перші з’явилися на Пагорбі Радості й були присвячені Карлу та Софі фон Гумберт. Наступні з’являлися в інших частинах парку. Найбільше скупчення пам’ятних каменів утворилося після 1930 року на пагорбі, до якого був легкий доступ з боку Крайника-Горного. Там було встановлено 16 валунів із відомими іменами, зокрема вшановано Моцарта, Бетховена та Баха.

У міжвоєнний період парк ще більше перетворився на громадський об’єкт. У 1945 році німці, що мешкали в цих околицях, мусили тікати від радянських військ — на жаль, останній нащадок Анни та Карла — Рене фон Гумберт не встиг цього зробити і був убитий червоноармійцями. Після війни занедбаний парк руйнувався, будівлі перетворилися на руїни.

Долею парку зацікавився мешканець Щецина Ришард Матецький, який поставив собі за мету відновити колишню велич парку.

Під час першого етапу ревіталізації, який було проведено у 2005–2006 роках, було відтворено природничий парк площею 80 га. У парку збудували чотири навіси, дві альтанки, чотири комплекти столів і лавок, облаштували два місця для багаття, встановили сміттєві кошики. На ділянках навчальної стежки встановлено 14 двомовних інформаційних таблиць та 12 вказівних знаків. Крім того, територія «Долини кохання» була упорядкована, відновлено оглядовий майданчик з панорамою на долину Одри. Також було відреставровано пам’ятні камені, присвячені видатним діячам політики та мистецтва.