Будівля районного центру зайнятості

Будівля була спроектована як житловий будинок і зведена приблизно в 1910 році завдяки праці місцевих мулярів та теслярів; вона є типовим прикладом орендного житлового будинку початку XX століття на території Західного Помор’я.  Під час військових дій будівля залишилася повністю неушкодженою; після 1945 року спочатку вона використовувалася як житловий будинок, а через кілька років була перепрофільована для адміністративно-офісних потреб. Тут, серед іншого, розміщувалися Районне управління доріг, Освітній заклад, Психолого-педагогічна консультація, Педагогічна бібліотека, Клуб вчителів. У 2004 році будівлю відремонтували та призначили для розміщення Повітового управління праці.

Це триповерховий будинок, поверхи якого мають різну висоту. Об’єм будівлі складається з двох частин, які переплітаються, утворюючи гармонійне ціле. Вхід до будівлі розташований у фронтонній стіні. Фасад має п’ять осей, з еркером, накритим хвилястим дашком; уся композиція увінчана навісом із ламаною необароковою лінією та центрально розміщеним окулусом. Будівля накрита асиметричним двосхилим дахом. Варто звернути увагу на оригінальну архітектурну форму з цікавими елементами модерністського оздоблення фасаду: еркер на другому поверсі та розташовані біля ризаліту балкони з балюстрадами, прикрашеними металопластикою у вигляді квіткових мотивів та гірлянд у неокласичному стилі. Частина вікон (на першому поверсі) має арочні — кошикові — перемички. Усі ці архітектурні елементи утворюють гармонійне ціле. Внутрішні приміщення будівлі, з огляду на її призначення, не відкриті для відвідувачів, але, милуючись фасадом, варто згадати історію, пов’язану з окулусом, тобто круглим віконцем у верхній частині еркера. Саме воно, як кажуть, слугувало для передачі таємних знаків закоханою дівчиною. Пані Марта, яка мешкала в цій будівлі до війни, згідно з волею батьків мала вийти заміж за значно старшого за себе, але багатого власника м’ясної лавки. Однак обраним її серцем був хтось інший. Не маючи можливості офіційно спілкуватися з коханим, Марта подавала знаки за допомогою запалених свічок, розміщених у багатоramenному свічнику. Одна запалена свічка означала, що вона чекає на сигнал від коханого, дві — що незабаром Марта зможе вийти на прогулянку, тож зустріч можлива. Три вогники означали, що на прогулянці її супроводжуватиме хтось із родини, тож на розмову не буде шансів, чотири — що на прогулянку не вийде. П’ять — що вона думає про коханого й сумує за ним, але найближчими днями залишиться вдома. Шість — це була добра новина: у домовленому місці, у парку, на коханого мав чекати записочка. Невідомо, як довго тривала ця світлова сигналізація, але, як кажуть, вона закінчилася невеликою пожежею на горищі та забороною заходити туди зі свічками. Ніхто також не пам’ятає, за кого власне пані Марта вийшла заміж... Колишні мешканці міста називали цю будівлю «будинком Марти», про що сьогодні мало хто з валчан знає.